Хвилина мовчання...

Іноді календарі болять.
Сьогодні — саме такий день.
27 листопада могло б подарувати двоє днів народження. Двоє «мамо, я вже тут».
Сьогодні могло б бути 41 Антону Миндарю.
Сьогодні могло б бути 35 Артему Митрофанову.
Антон Миндар
Він виріс у Слобожанському, закінчив ліцей, вступив до Академії цивільного захисту.Працював на Зміївській ТЕС, на «Турбоатомі», у «Хартроні».
Йому довіряли — на роботі, вдома, у житті.
Коли почалася повномасштабна війна, Антон не вагався.
Він став командиром мотопіхотного відділення.Не заради статусу — заради обов’язку.Заради дітей, дружини, своїх батьків, заради своєї землі, яку він знав до останнього дерева.
23 жовтня 2023 року війна забрала його назавжди.У нього залишилася родина, для якої він — світло, мужність і безумовна любов.
Антон мав би сьогодні святкувати день народження вдома…Але натомість ми сьогодні тримаємо його ім’я біля серця.
Артем Митрофанов
Артем народився й жив у Боровій.
Мав просте, чесне життя, яке любив: родина, дім, робота, звичні дороги.Але в березні 2022 року, коли ворог прийшов у нашу країну, Артем просто піднявся й пішов захищати.
Молодший сержант 1-го стрілецького відділення.Боєць, який тримав позицію, як тримають слово.
Його останній бій був у Міньківці, на Донеччині, 11 лютого 2023 року.Там він проявив стійкість, яка не ламається.
Мужність, яку неможливо забути.
У Артема залишилися донечка, мати та брат.Вони назавжди житимуть із думкою, що їхній Артем — серед тих, хто закрив собою Україну.
Сьогодні ми схиляємо голови перед Антоном і Артемом.Перед їхніми батьками. Їхніми дітьми. Їхніми дружинами та матерями.Перед усім, що вони зробили для нас.
Слава Україні.